ВАРІАЦІЇ НА ТЕМУ МІФУ

Оскільки газета "Україна молода" не надала мені місця на своїх шпальтах, аби виправдати власну позицію в очах читача, ба більше: взагалі проігнорувала мого листа, я була змушена звернутися до поки що єдиного вільного засобу поширення інформації ― інтернету.

Важко відповідати на рецензію, в якій рецензент не навів жодної аргументованої претензії до тексту, хоча загалом рецензія більш ніж негативна. Ходить про книжку «Міфи Давньої Греції» (К.: Країна Мрій, 2009), яку мені пощастило укладати. Але оскільки критичні зауваги пана Родика («УМ», №168, 12 вересня 2009) звучать радше як звинувачення, не можу втриматися від коментаря.

Перша претензія, яку висловлює пан Родик, стосується того, що тексти у згаданій уже книжці мають розбіжності ― і подеколи великі ― з класичним переспівом давньогрецької міфології та епосу російського дослідника античності М. Куна. Важко навіть уявити, як можна було перевагу книжки (те, що вона не «злизана» з російського джерела) перекрутити так, що вона стала вадою. І чомусь пан Родик випускає з уваги, що крім М. Куна, укладач популярної міфології мав право користуватися здобутками таких знавців античності, як Рене Менар, Аза Тахо-Годі, Герберт Роуз тощо.

Якщо вже пан Родик береться рецензувати книжки, присвячені античній міфології, йому слід було б уважніше ознайомитися з джерелами. Тоді б він знав напевне, що в будь-якій літературі існує безліч варіацій одного й того самого міфу ― залежно від місцевості та періоду, й антична міфологія не стала тут винятком. У мікенський період розвитку давньогрецької літератури тексти не записувалися, розвивалася усна словесність. А от уже в архаїчний період, коли творили Гомер і Гесіод, давньогрецький епос отримав письмовий виклад. Саме Гомеру та Гесіоду ми завдячуємо найбільш поширеними варіантами еллінських міфів. Але не слід забувати, що за архаїчним періодом ішов класичний, коли творили Есхіл, Софокл, Евріпід, які додали свої варіації до відомих міфів.

Коли ж прийшов римський період, давньогрецька міфологія, перенесена на новий ґрунт, злилася з деякими давніми римськими божествами. Скажімо, Артеміда, культ якої сягає корінням мікенської Греції, на початку була богинею звірів, лісу та рослинності, а також плодючості. Саме в гомерівські часи з богині родючості вона перетворюється на покровительку мисливства, а в Римі її культ зливається з місцевим божеством ― Діаною, покровителькою мисливства. Те саме можна сказати і про Афродиту, яка в давні часи була богиною плодючості. За одним із міфів вона постала з морської піни, за іншим ― була дочкою Зевса та океаніди Діони. Коли сформувалася олімпійська релігія, Афродита стає символом чуттєвого, фізичного кохання. В Римі її культ зливається з культом місцевої богині плодючості Венери; тепер вона ― бабуся Енея, від якої бере початок рід Юліїв.

Якщо ж брати міф про Медею, то деякі його варіації у викладах різних античних авторів різняться до невпізнанності. У Піндара Медея ― божественна провидиця, якій би й на думку не спало вбити власних дітей. Учені вважають, що автором міфу про вбивство дітей став Евріпід, у якого Медея ― пристрасна й ревнива жінка. У Аполлонія Родоського Медея ― юна дівчина, яка переживає перше кохання. Те саме стосується практично всіх давньогрецьких легенд.

Робота сучасних дослідників античного міфу полягає в тому, щоб зіставити різні варіанти з тим, аби виявити найдавніший. І при укладанні книжки була зроблена спроба керуватися саме таким принципом, або ж використовувати найпоширеніший варіант міфу. А наскільки вдалою виявилася ця спроба, хотілося б почути з вуст дослідників античності. Авторка була б дуже вдячна за будь-які зауваження, які допомогли б у подальшому покращити рівень тексту, котрий хоч і не претендує на граничну науковість, проте не волів би вводити юного читача в оману.

Насамкінець хочу сказати слово щодо ілюстрацій. Якби пан Родик, недбало гортаючи книжку, догортав її до самого кінця, він би збагнув, що всі ілюстрації ― фактично зразки давньогрецького мистецтва; перелік джерел, використаних для створення ілюстрацій, наводиться в книжці включно з назвою музею, де досі зберігається оригінал ― старовинний кілік або стамнос тощо. І шановний М. Кун заледве має до цих ілюстрацій хоч якийсь стосунок.

Заувагу ж рецензента стосовно того, що укладач книжки за сумісництвом є автором гостросюжетних творів, я навіть не коментуватиму. Sapienti sat.

Наталя Тисовська